Таємне весілля Шевченка: правда чи вигадка?

За версією одного дослідника, Тарас Шевченко востаннє заручився за... десять днів до смерті.

Але не всі з цим згодні!

Ми опублікували інтерпретовану точку зору дослідника минулого тижня. І - шквал емоцій та дзвінків: невже? а хіба? а це правда? заручини? весілля? чому таємне?

Отже, якщо інтерес до те­ми не вщухає, давайте все конкретизуємо.

“Хоч і панночка по крові, але вихована в кріпацькій родині” — саме так начебто останню на­речену Тараса Шевченка опи­сує петербурзький дослідник та українець за походженням Олег Вареник. До речі, саме він ствер­джує, що зробив “сенсаційне від­криття” про маловідомі заручи­ни Шевченка, які викликають безліч дискусій і досі.

Дослідник стверджує, що йдеться про останню наречену, яку Шевченко начебто старан­но від усіх приховував, мовляв — не йняв більше нікому віри. І це — Анна Шарикова (справж­нє прізвище — Ренні), з якою по­ет познайомився буцім майже одразу після невдалих заручин із відомою Ликерою Полусмак. У своїх листах Анна називає се­бе нареченою Тараса Шевченка, завзято бореться за його пись­менну спадщину та відстоює свої права на неї. Однак, окрім цього, більше свідчень про передсмерт­ні заручини поета немає.

То хто ж ця таємнича Анна Шарикова (Ренні)? Чи справді Шевченко після Ликери мав на­мір одружуватися ще раз? Ко­му присвячений його останній вірш? Та як усе-таки поет про­вів останні дні свого життя? Це з’ясуємо безпосередньо в Олега Вареника, петербурзького шев­ченкознавця, Олександра Воро­ня, кандидата філологічних на­ук, завідувача відділу шевчен­кознавства НАН України, та Григорія Грабовича, професо­ра Гарвардського університету (США).

— То що ж це за документ, що дозволяє нам говорити про останні заручини Тараса Шевченка?

О. Вареник:

— Це не один документ, а 22 (!) документи з різних російських архівів, які стосуються Анни Шарикової (Ренні). У них жінка домагалася повернення рукопи­сів Т.Г. Шевченка, які були їй пе­редані як придане, а потім обма­ном відібрані. Зокрема, в одному з них, який датований 9 вересня 1886 року, йдеться про наступ­не: “Малоросійським письмен­ником Тарасом Шевченком був подарований мені його рукопис для додання, як його нареченій. Вище зазначений рукопис ви­крадено в мене тридцять років тому за сформованими обстави­нами, і я підозрювала, що руко­пис мій згорів. Але рукопис при­своїли особи, які не мають на це жодного права...”

— То хто ж ця Анна Шарікова?

О. Вареник:

— Батько Анни (не названий Іван Шариков), а Ігор Романо­вич Ренні (1815 — 1855), син ге­нерала Романа Ігоровича Ренні. Портрет генерала Р.І. Ренні збе­рігається в Ермітажі, серед ге­роїв славнозвісної війни росіян із французами 1812 року. А над­гробний пам’ятник батька, Ігоря Ренні, напівзруйнований, вдало­ся відшукати в монастирі під Лугою, у Ленінградській області. Матір Анни ще не вдалося визна­чити. Вона після пологів помер­ла. Анна про неї писала: “...За­міжня жінка зі середнього кола, яка ховалася від переслідування свого чоловіка й таємно жила в свого спокусника”.

Отож, Анна — православна дворянка, але виховувалася в ро­дині селянина Івана Шарико­ва, за яку він отримав відпускну від свого поміщика Ігоря Рен­ні. У Ганнусі справді відчувалася дворянська кров, так що анітро­хи не боячись, вона зверталася зі своїми клопотаннями до ви­щих інстанцій і спокійно ходила на прийом до самих міністрів. Це було саме те, про що мріяв Шев­ченко — за вихованням кріпачка, а по крові — волелюбна дворянка.

— То як же Шевченко по­знайомився з нею?

О. Вареник:

— За моєю версією, Шевчен­ко познайомився з Ганнусею в листопаді 1860 року. Її назва­ний батько Іван Шариков (крі­пак поміщика Ренні, який от­римав за виховання Ганнусі грамоту про звільнення з кріпац­тва) привіз у листопаді 1860 ро­ку Ганнусю в Петербург з Луги. Шариков розповів Шевченко­ві, що відпускну від поміщика він отримав за виховання своєї при­йомної доньки Анни. Мати Анни померла ще при її народженні. Шевченка ця історія дуже врази­ла. Так і познайомилися. Спер­шу Анна приходила до Тараса в Академію мистецтв. Але як тіль­ки хтось зі знайомих приходив до Тараса в гості, то він швидко випроваджував Анну, ні з ким не знайомлячи.

— Тобто заручини таки бу­ли?

О. Вареник:

— За моїми підрахунками, та­ємні заручини відбулися 15 лю­того 1861 року. Саме в цей день Шевченко купив золотий годин­ник до свого весільного фрака. Придане було готове, бо зали­шилося ще від Ликери. Також він написав у цей день свій останній вірш, який присвятив Анні та на­малював її портрет, який від усіх приховував. Шевченко планував з новою нареченою переїхати в Україну, навіть купив там зем­лю і хотів побудувати дім. Однак не склалося — через десять днів Шевченко помер.

— Що ж трапилося з Анною опісля?

О. Вареник:

— На похороні в Шевченка її не було. Але опісля смерті пое­та вона заміж не виходила, а на всіх листах підписувалася — “ді­вчина” (“девица”). У війну 1877 — 1878 років Анна служила сестрою-жалібницею. Після зник­нення шевченкових творів, звер­талася до різних інстанцій. Од­нак тема Шевченка та його твор­чості в той час була під табу, тому й потрібно було позбутися неба­жаної людини, яка ще й вимагала ті вірші повернути. Спершу Анну оголосили божевільною, а потім відправили під нагляд до Свято-духівського Новгородського монастиря. Там Анна про­була до своєї смерті 1920 року.

- Але ж ходять чутки, що опісля Ликери Полусмак Шевченко замк­нувся в собі й зненавидів жінок...

О. Воронь:

— Як відомо, Шевченко розі­рвав стосунки з Ликерою між 6 і 13 вересня 1860 року й справді тяжко переживав крах своїх на­дій на одруження. Існують різ­ні версії того, що стало приво­дом для розриву, але ініціатором, безперечно, був Шевченко (усі знайомі справді намагалися за­стерегти митця від необдуманого кроку, інформуючи про сумнівні моральні якості Ликери).

Про глибину й болісність пси­хологічної травми свідчать та­кі факти: 14 вересня Шевченко написав вірш “Барвінок цвів і зе­ленів...” із присвятою “Н.Я. Ма­карову”. 27 вересня написав вірш “Л.” (“Поставлю хату і кім­нату...”), повідомив Варфоло­мія Шевченка про розрив у листі від 5 жовтня, 31 жовтня у запис­ці до Миколи Макарова писав: “Чи ви бачили Ликерю? Чи ска­зали їй, щоб вона вернула мою мізерію до ниточки. Як сказа­ли їй, то ще й додайте, щоб во­на в тиждень заробила 4 карбо­ванці] и от своего имени послала в Чернигов на имя Романа Дмитриевича Тризни с надписью “в пользу Черниговской воскресной школы”. Цією ціною оку­пить вона і свою, і мою погану славу”. 5 листопада до нього ж: “Чотири карбованці пошліть от имени неизвестного в Чернигов. А те, що осталося у Ликери, спа­літь, та й годі!”

Враховуючи переживання Шевченка в листопаді 1860 р., важко уявити, щоб у грудні-січні він встиг познайомитися з іншою дівчиною, вирішив одружи­тися, а 15 лютого — за 10 днів до смерті — заручився з нею. В ос­танні тижні життя Шевченко по­чувався вкрай погано. Серцева недостатність ускладнилася сер­йозною застудою. 22 січня 1861 року поет скаржився: “Погано я зострів оцей новий поганий рік: другий тиждень не вихожу з хати — чхаю та кашляю”. Лише трохи йому полегшало в лютому, але ненадовго. Саме 14 — 15 люто­го 1861 року написано останній вірш “Чи не покинуть нам, небо­го...”, у якому виразно відбилося усвідомлення близької смерті.

— То кому таки присвяче­ний останній вірш Шевченка?

О. Воронь:

— Що б там не говорили, але погодьтеся, таки дивно присвя­чувати такі рядки дівчині:

“Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нік­чемні віршувать,

Та заходить­ся риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спо­чивать”.

Чи можна уявити, що Шевченко дозволив би собі за­прошувати кохану жінку в “су­путниці” “в далеку дорогу” “на той світ”? Аж ніяк!

— А як щодо викрадених ру­кописів, які Анна просить по­вернути?

О. Воронь:

— З наведеної інформації, своєрідно дозованої у статті Варени­ка, випливає що крім слів

А. Шарикової, жодних інших до­казів на користь її тверджень не­має. На неадекватність поведінки Шарикової вказує її вибір адре­сатів звернень у пошуках ніби­то вкраденого архіву. Та й до то­го ж вона пише, що то рукописи, пов’язані з реформою... Про яку ж реформу міг писати Шевченко, якщо на момент її проголошення (скасування кріпацтва), Шевчен­ка вже не було серед живих?

— То як же бути з цією гіпо­тезою?

Г. Грабович:

— Як на мене, це все абсолют­на ілюзія з нахапаними фактами та непереконливими аргумента­ми. Скоріш це є фікцією, аніж правдою. Олександр Боронь у своїх статтях це вміло відстою­вав, і я повністю з ним солідар­ний. А останній твір — це ще один Шевченків заповіт, і він, як звикло, таки звертається до Музи, а не до молодої дівчини, начебто нареченої. Такі необду­мані вчинки не були притаманні Шевченкові, особливо в той час, коли він був важко хворим. Та й не доведено, чи він справді був знайомий з Шариковими.

Але це не дивно, що з’явля­ються такі гіпотези, адже шев­ченкознавство фактично зараз стоїть на місці та в деяких ас­пектах себе вичерпало. Люди потребують сенсації, а відтак і вдаються до спекуляцій. Шевченкову біографію потрібно до­сліджувати, але ні в якому ра­зі не спотворювати її та не ство­рювати (фікцій.

Джерело: Газета "ЕКСПРЕС" 16 — 23 БЕРЕЗНЯ 2017 РОКУ